Літературні салони

Літературний салон « Євген Маланюк»

Звучить тиха мелодія пісні ”Пустельник” у виконанні „Пікардійської терції”

Голос за сценою:

 Поет „завжди народжується нацією. І чим міцніш його істота зв’язана з нацією, тим більшим, тим могутнішим є поет”

На сцену виходять читці.

          СТЕПОВА  ЕЛЛАДА

 Повіє  вітер  з  Понту.  Скитський  степ 

 Прокинеться,  зітхне,  і  буйна  тирса 

 Зеленим  морем  знов  на  нім  зросте, 

 І  побіжать  зелені  хвилі. 

  Ширша 

 За  синє  море  встане  широчінь. 

 О  земле  вічна,  ти  —  одна  на  світі!  — 

 На  небі  —  глибочіє  древня  синь, 

 Внизу  —  прозора  велетенська  тінь 

 Від  хмари,  що  жене  південний  вітер. 

 І  при  балках  оселі  заквітчав 

 Вишневий  цвіт,  розквітлий  снігом  сонця,— 

 Твій  шлюбний  цвіт  —  та  срібная  парча… 

 І  чорні  очі  ваблять  крізь  віконця. 

 Ой,  вийди  в  сад,  що  бджолами  бринить, 

 Поглянь:  земля  справляє  з  сонцем  шлюби! 

 Та  вдарить  час.  Мов  меч,  упаде  мить, 

 І  нікому  тоді  оборонить 

 Твою  весну  від  вихору  і  згуби. 

                                                            

Ведуча. Наш край – обдарована Богом земля. Відомий письменник Євген Маланюк називав Кіровоградщину Степовою Елладою, де безкраї поля з налитими колосами пшениці сягають горизонту.

Плодовита земля подарувала нам багато  видатних письменників та діячів культури.

Також славиться наш край таємничими місцями:Чорне озеро, оповите віковими легендами, Монастирище, кургани,  хрести на козацьких могилах, а ще наші чорноземи-- найкращі в світі і  демонструються як еталон в Паризькому музеї.

(Демонструються слайди з картинами пейзажів України)

Ведучий :  Українська земля подарувала нам Євгена Маланюка на свою оборону й славу. Майже все життя він прожив на чужині. Але глибока любов до батьківщини створила чудо: його душа ніколи не розлучалася з  Україною

Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної Вітчизни став символом  степової Еллади.

Звучить мелодія

І чтець

ІІ чтець

Необорима соняшна заглада -
Віки, віки - одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота -
Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати -
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.

ПСАЛМИ СТЕПУ

1
Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в'язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар,—
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.
ІІІ чтець

2
Ні, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнім полум'ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі,—
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати,
І — тільки просвистить аркан —
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна,
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в Тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі —
Лиш горло кров'ю захарчить,—
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе —
Тебе спіймать, схопить Тебе 6!

Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ж Ти коханка, а не мати,—
Зрадлива бранко степова!

ІV чтець

Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит,—
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми з них хіба палили цигарки.
Напіврусини, напівпеченіги,
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,
І кожний рвав до себе і радів.
А кров текла... І Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг,

Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.

Я – син великої пісенної землі,

Де не вмирають світлі душі

На небесах, на морі і на суші

При світлі дня чи у важкій пітьмі

Я квітами і травами зійду в степах,

Рясними в чорнозем впаду дощами,

Надією як сонцем знищу страх

І в Україні  завжди буду жити з вами.

Звучить мелодія

Літературний салон « Дитинство, обпалене війною» ( за творами Ю. Яновського)

 Звучить музика, відеоряд під слова Сосюри

Як не любить той край, де вперше ти побачив

солодкий дивний світ, що ми звемо життям,

де вперше став ходить і квіткою неначе

в його теплі зростав і усміхавсь квіткам!

Як не любить той край, що дав тобі і силу,

і гострий зір очей, і розум молодий,

і далі, що тобі красу свою одкрили,

і моря голубий, розгойданий прибій…

Данилко

Я – Данилко Чабан. Всі весни мого  дитинства складалися в одну. Щороку весна приходила краща й дужча, починав її бабак, що прокидався на Явдоху до сходу сонця й свистів.

Далі з'являвся голубий ряст,  прадід наказував зірвати його швиденько і топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того року діждати».

А  після першого весняного  грому дівчата бігли  стрімголов умитися з криниці і втертися червоним поясом на красу , а хлопці бралися  за ріг хати, щоб бути сильним !

На сорок святих  у школу вчительці треба нести сорок бубликів, по хатах пекли  пшеничні жайворонки із дзьобиком і крильцями.

У вербну неділю прадід приходив рано з церкви й свяченою вербою зганяв мене  з печі: "Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За тиждень великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!" І свячену вербу ховають за ікону. Це найдужчі ліки.

Після  березня приходив квітень. І вишневі сади стояли  мрійні, білим плесом у нагрітому степу, іде дощ і  діти, замурзані й голодні, бігають під дощем: "Дощику, дощику! зварю тобі борщику в новенькому горщику».

На Білий тиждень білили хати, чепурили подвір'я. Мама малювала піч, і ні в кого на селі не було такого хисту прикрашати піч, як у моєї мами. 

Білий тиждень, кінчався і наставав Великдень. Мати урочисто подавала батькові свячений хліб, і він нарізав його хрестом і скибочками.

Великдень був  найбільшим весняним святом.  Всі весни мого дитинства складалися в одну -

в безкінечну і щасливу весну мого дитинства.

Дівчина

Я лежу у воєнному  лазареті на справжньому великому ліжку.  Мій тато загинув на  на фінській війні, і я живу з мамою.

Я дуже люблю малювати. Мені мама обіцяли подарувати справжні акварельні фарби.

А ще я вмію вінки плести, я сама вивчилась, мама кажуть, що це від бабуні перейшло. А як воно переходило, ніхто й не помітив. Я для  всіх дівчат вінки плету. Вони в моїх вінках ходять — і на весіллі, і до кіно, і на танці...

Що ж зі мною сталося? Чекайте, згадала. У нас же війна з фашистами. Я, Саня і Сашко-маленький, він вчиться зі мною  в одному класі ...  Вирішили ми зловити фашистських шпигунів. Ми  пішли в степ, на голови понадівали вінки з пшениці, колосся високе, дуже красиво.

Сонечко було надвечір, а цвіркунці сюрчать , навкруги степ, ні душі. Так і кортить все намалювати.

Дивимось, вилетів літак, зупинився в повітрі, потім з нього скочило троє людей,  повисли на парашутах і сіли  на землю.

Сашко-маленький як заплаче: "Ой,дівчата, мені страшно!" "Цить! Ти краще біжи дорогою, а Саня побіжить навпрошки. Скажете, що вони вже тут..."

Дивлюсь,  по дорозі йдуть два міліціонери і ведуть якусь жінку.  «Ну все, -- подумала я, -  уже спіймали шпигунку».

Жінка мене помітила: "Ось  тобі  цукерка".  "Парашутистів бачила?" — спитав чоловік.

 "Ні,  не бачила".

 "Брешеш, брудна свиня! Ти бачила!"

І тут я  зрозуміла, що це шпигуни,— від них навіть пахло по-чужому. І цукерку вони мені дали не нашу, я не їла, щоб не отруїтися.

 "Як пройти на станцію?"

 "У нас багато станцій. Якої вам треба? У нас є машинно-тракторна , потім є меліоративна , потім — дослідна , потім протималярійна,— якої вам треба?"

 "Залізниця..."

 "А-а, повернете праворуч через село..."

Міліціонер не хотів слухати: "Іншу дорогу!"

 "Можна і  іншу. Повернете ліворуч, пройдете лісок, потім — повз військовий табір і просто..."

Та їм і ця дорога не сподобалась. Вони не знали, що там ніякого табору нема, це я все навмисне вигадала.

 "А де твій тато?"

 "Заарештовано, - збрехала я.

Вони зраділи: "Веди нас до мами, у нас є лист від тата".

"Добре, тільки, коли стемніє, щоб ніхто не бачив, правда?"

 "Ти розумна !"

І тут   я побачила  машину, і стала їм показувати зовсім в інший бік. "Дивіться, дивіться!. Хтось їде!" Вони впали  в пшеницю  і потягли мене за собою. Я лежу собі в вінку, і мені отоді вперше стало дуже страшно.

Вони повитягали револьвер, про   щось там говорили  не по-нашому.

Я високо підкинула вгору вінок. Жінка  схопила мене за горло  і затулила рота.

Та мій вінок все одно побачили. Жінка хотіла вистрелити в наших, та я вдарила її по руці, і вона вистрелила вгору. А чоловік  вистрелив у мене...

Мені зовсім не боляче. Це мама у коридорі сидять і плачуть.  А чого? У нас же війна з фашистами, і я зовсім не маленька, правда?

Фелікс і Воля

Фелікс:  Я- Фелікс.

Воля: А я – Воля.

Фелікс: Ми  живемо в підвалі зруйнованого будинка.

Воля: Німці нас нізащо не знайдуть.

Фелікс:  У нас нікого нема,  наші рідні загинули.

Воля: Зате у нас є вівчарка Цяця.  Вона дуже розумна, німців чує за квартал.

Фелікс: Це було перед визволенням Києва од німців.  Якось ми пробиралися  з Мерингівської вулиці до Хрещатика через пасаж.

 Воля: Я   з татковим ціпком , я завжди з ним ходжу,  бо це єдина пам'ять про тата.

Фелікс: У пасажі цяця тихо загарчала,  попереджаючи про небезпеку.

Воля: Ми побачили, як забіг до пасажу  роздягнений чоловік, у самих кальсонах, босий (це не був німець). Здалеку застукотів автомат. Босий чоловік став шукати порятунку — це був, мабуть, партизан. Він кинувся до виходу, але  швидко вибіг назад. У цей час з'явився німець з автоматом і побіг за партизаном. Я зрозумів, що партизан може загинути.

 Фелікс :Тоді я   поцілував Цяцю просто в носа  і тихо сказав їй:

— Візьми! — Цяця, як куля, вискочила з засідки й плигнула на німця.

Воля: Той упав, але не встигла Цяця схопити його за горлянку, як він вистрелив і стріляв доти, доки Цяця не завмерла нерухомо на тротуарі.

Фелікс: Партизан встиг зникнути, а ми  так гірко плакали, так журилися за Цяцею, що заблудили...

Воля:  Раптом з дірки на стелі посипалися камінці, а слідом за цим зіскочив босий чоловік. Це був той самий партизан. Він  наштовхнувся в глибині підвалу на замкнені двері, почав їх вибивати плечем. Він важко дихав, тіло його було в крові. З дірки  вгорі плигнув  німець. Коли він пробігав повз  мене, я перечепив його татовою палицею. І фріц з усього розгону мордою брякнув об цемент, а  я  вдарив його прикладом по голові.

Фелікс: Так ми врятували партизана. У листопаді 1943  ми зустрічали визвольну армію.

Воля: Ми стояли край тротуару  обідрані, босі, із засмальцьованими стрічками на картузах.

Фелікс: Тримали в руках  саморобні прапорці і були горді, що ми теж причетні до визволення Києва.

Яновський

Герої, що народилися під пером моїх фантазій – мої діти, яких я не зраджу ніколи і ні за яких обставин. Вони в моєму серці, сміються і плачуть, обпалені страшною війною, знесилені голодом і холодом, але щасливі, що просто живуть, бачать небо, слухають весняний дощ, топчуть ряст, стрічають ластівок і несуть по світах відлуння не дуже щасливого світлого дитинства.

Літературний салон « Жіноча доля в творчості Т. Шевченка»

Танцювальний етюд  на мелодію пісні “ Така її доля»

На сцену виходять усі учасники дійства

Декламування поезій Т. Шевченка( уривок з поеми

« Катерина», уривок з балади « Лілея», уривок з поеми « Наймичка», уривок з поеми « Сова», « У нашім раї на землі», уривок з поеми « Марія» звучать у супроводі лирічної мелодії )

Катерина

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями ,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісти недобрії —
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.

Лілея

— За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту! Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братіку,
Королевий цвіте!
І заплакала Лілея
Росою-сльозою...
Заплакала і сказала:
— Брате мій! З тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась...
Моя мати... Чого вона,
Вона все журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в'яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люди,
Будинок спалили...
А мене не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тільки мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.

Наймичка

У неділю вранці-рано
Поле вкрилося туманом.
У тумані на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:

— Ой, тумане, тумане,
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тільки в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!..
Я не одна: єсть у мене
І батько і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!!.
Дитя моє, мій синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!

Сова

Скалічені старі руки

До Бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

І мовчки журилась

Та на шлях той, на далекий,

Крізь сльози дивилась.

І день, і ніч дивилася

Та й стала питати:

"Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля-солдата,

Мого сина?.."

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить - то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли...

Бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

Та бур'ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По улицях та, сміючись

Дражнили Совою.

Мати

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла.

М а р і я (в білому вбранні Божої Матері з немовлям)

...Розп'ялась                               І їх униніє і страх

Твоя єдиная дитина!                  Розвіяла, мов ту полову,

А ти, спочинувши під тином,      Своїм святим огненним
У Назарет отой пішла!..               словом!

...Одна-однісінька! Такий           Ти дух святий свій пронесла

Талан твій латаний, небого!        В їх душі вбогії! Хвала!

Брати його, ученики,                  І похвала тобі, Маріє!

Нетвердії, душеубогі,                 Мужі воспрянули святиє.

Катам на муку не дались,     По всьому світу розійшлись,

Сховались, потім                        І іменем твойого Сина,

розійшлись,                   Твоєї скорбної Дитини,

І ти їх мусила збирати...           Любов і правду рознесли

...І ти, великая в женах!                          По всьому світу.

Звучить пісня « Аве Марія»

Літературний салон  "З Кобзарем у серці"

Ведучий за сценою ( відео з музичним супроводом)

В дні перемог і в дні поразок, в щасливі дні , і в  дні сумні

Іду з дитинства до Тараса, rрізь глум юрби і суєти,

                                          Ні, не в минуле, а в майбутнє, до тебе я, Тарасе йду.

                                          І не один іду до тебе - Ідуть до тебе  тисячі.

                                           Неначе грішники до Бога Свої печалі несучи.

                                          І доки в римах Заповіту   вогонь поезії не згас.

Той рух до сонця не спинити, бо зветься сонце те – Тарас.

Шевченко ( виходить із записником в образі)

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Шевченко

У нашім раї, на землі,
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває иноді: дивлюся,
Дивуюсь дивом, − і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої.

Виходить мати

Породила мати сина

В зеленій діброві,

Дала йому карі очі

І чорнії брови.

Китайкою повивала,

Всіх святих благала,

Та щоб йому всі святії

Талан-долю слали.

Лю-лі,

Питала зозулі,

Зозуля кувала,

Правдоньку казала.

Буду сто літ жити,

Тебе годувати,

В жупані ходити,

Буду панувати.

Ой виростеш, сину,

За півчварта року

Як княжа дитина,

Як ясен високий,

Гнучкий і дебелий,

Щасливий, веселий

І не одинокий.

Ой сину мій, сину,

Моя ти дитино,

Чи є кращий на всім світі,

На всій Україні!

Нема кращого й не буде.

Дивуйтеся, люди!

Нема кращого!.. А долю...

Долю роздобуде».

Шевченко

Добре, мамо,

Що ти зарані спать лягла,

А то б ти Бога прокляла

За мій талан.

За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози

У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло

Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили

А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Виходить сестра

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться ій той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого... 

Шевченко

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми.

Малий Шевченко

Мені тринадцятий минало. 
Я пас ягнята за селом. 
Чи то так сонечко сіяло, 
Чи так мені чого було? 
Мені так любо, любо стало, 
Неначе в бога ...... 
Уже прокликали до паю, 
А я собі у бур'яні 
Молюся богу... І не знаю, 
Чого маленькому мені 
Тойді так приязно молилось, 
Чого так весело було? 
Господнє небо, і село, 
Ягня, здається, веселилось! 
І сонце гріло, не пекло! 
Та недовго сонце гріло, 
Недовго молилось... 
Запекло, почервоніло 
І рай запалило. 
Мов прокинувся, дивлюся: 
Село почорніло, 
Боже небо голубеє 
І те помарніло. 
Поглянув я на ягнята! 
Не мої ягнята! 
Обернувся я на хати — 
Нема в мене хати! 
Не дав мені бог нічого!.. 
І хлинули сльози, 
Тяжкі сльози!..

Шевченко

Блукав я по світу чимало, 
Носив мундир, носив жупан... 
Нащо вже лихо за Уралом 
Отим киргизам а і там, 
Єй  богу, лучче жити, 
Ніж  на Украіні нам.

Виходить Шевченко-солдат

Давно вже я сиджу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хресті
На кладовищі. Більш нічого
З тюрми не видно.

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними,

Пливуть собі стиха,

 Забирають за собою

І добро і лихо!

Заключне слово

Читають усі по черзі

«Молюсь тобі, боже, 
Господи великий! 
Що не дав мені загинуть, 
Небесний владико, 
Що дав мені добру силу 
Пересилить горе 
І привів мене, старого, 
На Дніпровські гори

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу

Малих отих рабов німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, —

Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки,

І оживуть степи, озера,

І не верствовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться;

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Літературний салон " Вічні цінності життя за творами О. Жовни"